Коб­зо, ти на­ша від­ра­до єди­на,

По­ки про­ки­не­ть­ся сон­на кра­ї­на,

По­ки ді­ж­де­ть­ся сво­єї вес­ни —

Ти нам по ха­тах убо­гих дзво­ни!

Сти­ха дзво­ни...

Дав­ні при­го­ди ти нам спом'яни.

Хай - брат­нє сер­це до сер­ця оз­ве­ть­ся,

Як на бан­ду­рі стру­на до стру­ни'!

Пань­ко Ку­ліш

По за­кін­чен­ні дру­гої сві­то­вої вій­ни, в Ні­меч­чи­ні, се­ред ук­ра­їн­ських збіг­ців, зна­йшло­ся і дві ка­пе­лі бан­ду­ри­стів. Нас ду­же вті­ши­ло, що спів­цям тра­ди­цій та рід­ної сла­ви по­ща­сти­ло ви­рва­тись з боль­ше­ви­цької не­во­лі. Та ще біль­шою ра­ді­стю бу­ло до­ві­да­тись, що Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів ім. Та­ра­са Шев­чен­ка їде в кон­цер­то­ву по­до­рож по Аме­ри­ці. Знаю­чи, яку при­єм­ність, справ­ля­ло нам слу­ха­ти хор бан­ду­ри­стів, ми, з ве­ли­ким нетер­пін­ням, очі­ку­ва­ли, щоб, по 32 ро­ках ще раз за­куш­ту­ва­ти рід­кої ес­те­тич­ної на­со­ло­ди. Та час ми­нав і на­ші на­дії по­чу­ти її тут, у Го­ли­ву­ді, не здій­сню­ва­лись. За­місць цьо­го, ми ци­ми дня­ми, ма­ли на­го­ду по­чу­ти її пла­тів­ки і хоч ни­ми за­до­воль­ни­ти на­шу ці­ка­вість.

Вже пер­ші акор­ди на­пов­ни­ли на­ше сер­це так дав­но не­пе­ре­жи­ва­ним зво­ру­шен­ням. Криш­та­ле­во про­зо­рі, ніж­ні зву­ки на­шої ча­рів­ни­ці-бан­ду­ри — вій­ну­ли на нас тим рід­ним ду­хом Ук­ра­ї­ни, яко­го не пе­ре­да­ти і най­кра­щим та най­біль­шим на весь світ сим­фо­ніч­них ор­ке­ст­рам. Ми­мо­во­лі зга­да­лась Пер­ша Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів, що пов­ста­ла за Геть­ман­щи­ни. Зга­да­лось, як ми бу­ли то­ді на Рід­ній Зем­лі... в сто­ли­ці Ук­ра­їн­ської Дер­жа­ви... В уя­ві пов­став ве­ли­кий те­атр Бер­го­ньє, а в нім пер­ший ви­ступ Пер­шої Ка­пе­лі Коб­за­рів ...

Ова­ції, при­ві­ти, кві­ти... Геть­ман кли­че Ка­пе­лю до сво­го па­ла­цу... Вже за кіль­ка днів ви­роб­ле­ний за­ко­но­про­ект її удер­жав­лен­ня... А за який мі­сяць — пов­стан­ня і кі­нець... Кі­нець всьо­му, а не тіль­ки Пер­шій Ка­пе­лі Бан­ду­ри­стів... В пам'яти про­май­ну­ли об­ра­зи оді­йшов­ших у віч­ність чле­нів тої Ка­пе­лі, се­ред яких од­но­го з них — Ан­д­рія Слі­дю­ка — бу­ло ро­ст­рі­ля­ло вже за па­ру мі­ся­ців боль­ше­ви­ка­ми, а дру­го­го — Ми­хай­ла Те­лі­гу, ко­за­ка з Ку­бан­щи­ни, яко­му, як і ав­то­ру цих ряд­ків по­ща­сти­ло вря­ту­ва­тись — нім­ця­ми, за ос­тан­ньої і вій­ни...

Та от, по ко­рот­кій ін­тро­дук­ції, за­лу­нав спів й пе­ре­рвав на­ші ра­діс­ні й бо­лю­чі спо­ми­ни про ко­лиш­ню дійс­ність, що те­пер ви­гля­да­ла, як сон, як каз­ка. Які чу­до­ві го­ло­си! Які за­хо­п­люю­чі кон­тра­сти в тем­пі, в екс­пре­сії та ди­на­мі­ці зву­ку! Яка зі­гра­ність ор­ке­ст­ри та зіс­пі­ва­ність хо­ру! Ми не знає­мо чи при на­гра­ван­ні пла­ті­вок Ка­пе­лею ди­ри­гу­вав п. Ки­тастнй чи грав та спі­вав ра­зом з нею, але знає­мо, що на ній по­зна­чи­лась ру­ка та­ла­но­ви­то­го про­від­ни­ка, ди­ри­ген­та з лас­ки Бо­жої, що мо­же зро­би­ти честь кож­но­му хо­ро­ві.

За­спо­ко­їв­шись від пер­шо­го зво­ру­шен­ня, ми уваж­ні­ше при­слу­ху­ва­лись до пе­ре­да­ва­них пла­тів­ка­ми пі­сень, бо роз'ятрене спо­ми­на­ми по­чут­тя за­спо­кою­ва­лось і не за­ва­жа­ло на­со­ло­жу­ва­тись кра­сою на­шо­го рід­но­го мис­тецтва та за­ува­жу­ва­ти дея­кі зде­біль­шо­го не­знач­ні хи­би Ка­пе­лі. Вже пі­сля пер­шої піс­ні, ми за­вва­жа­ли, що в ній не бу­ло чис­то ін­ст­ру­мен­таль­но­го за­кін­чен­ня. Не бу­ло йо­го й пі­сля дру­гої й пі­сля всіх ін­ших пі­сень. На­віть те ін­ст­ру­мен­таль­не за­кін­чен­ня „За­ку­ва­ла та си­ва зо­зу­ля'', яке дав її Ні­щин­ський, ком­по­зи­тор „Ве­чер­ниць", звід­ки ця пі­сля взя­та — чо­мусь зі­гно­ро­ва­но. Між тим, та­кі за­кін­чен­ня більш би під­крес­лю­ва­ли ще й ін­ст­ру­мен­таль­ний бік Ка­пе­лі тим більш, що міс­ця­ми бан­дур вза­га­лі не бу­ло чу­ти й пов­ста­ва­ло вра­жін­ня, що то спі­ває зви­чай­ний со­бі чо­ло­ві­чий хор. На­ші го­ли­вуд­ські при­яте­лі, — ар­фі­ст­ка і два скри­па­ки — що ра­зом з на­ми слу­ха­ли пла­тів­ки ви­сло­ви­лись що то не мов би спі­вав хор Дон­ських Ко­за­ків.

Ка­пе­ля має гар­них спі­ва­ків-со­ліс­тів. Те­но­ро­ве со­льо з „За­ку­ва­ла та си­ва зо­зу­ля" тво­ри­ло з ін­ст­ру­мен­таль­ним до­про­во­дом над­зви­чай­но гар­ну гар­мо­ній­ну ін­ст­ру­мен­таль­но-во­каль­ну ці­лість. Ко­ли та­ка рів­но­ва­га спі­ву й су­про­во­ду бу­ло до­сяг­не­на і по ін­ших про­дук­ці­ях Ка­пе­лі, во­на тим на­бу­де ще біль­шо­го мис­те­цько­го удо­ско­на­лен­ня. Ка­пе­ля має до­б­ре зі­гра­ні, ці­ка­ві ін­тро­дук­ції. Нам особ­ли­во по­до­бав­ся ко­рот­кий вступ до „За­ліз­ня­ка", що ду­же на­да­є­ть­ся до ха­рак­те­ру цеї бо­йо­вої піс­ні, що при­га­дує в по­чат­ку му­зи­ку з арії „Ой, щось ду­же за­гу­ляв­ся" з опе­ре­ти Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сь­ко­го „За­по­ро­жець за Ду­на­єм".

Вже в пер­шій піс­ні ,,Встає хма­ра з-за Ли­ма­ну" міс­ця­ми сла­бо чу­ти бан­ду­ри, а ча­сом спів і зов­сім затишує ін­ст­ру­мен­таль­ний про­від, за­місць тво­ри­ти з Ка­пе­лі од­на і во­каль­но-ін­ст­ру­мен­таль­не ті­ло. Це ще силь­ні­ше вия­ви­лось у зга­ду­ва­ній вже „За­ку­ва­ла та си­ва зо­зу­ля", де міс­ця­ми гуч­ний спів ціл­ко­ви­то то­пив у со­бі звук бан­дур. Ча­сом зда­ва­ло­ся, що до спі­ву при­гра­ває ли­ше кіль­ка бан­дур, а не ор­ке­ст­ра, що скла­да­є­ть­ся з 23 ін­ст­ру­мен­тів. От­же, бу­ло аб­со­лют­но за­ма­ла си­ла зву­ку ор­ке­ст­ри, де бу­ло йо­го тре­ба.

Нас вра­зи­ло, що Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів, на ці­лий аль­бом сво­їх пла­ті­вок, не да­ла ані од­ної ду­ми, — най­більш ори­гі­наль­но­го тво­ру геть­ман­сько-ко­за­цької до­би, — з якою так тіс­но зв'язана на­ша коб­за-бан­ду­ра. Бо ж бан­ду­ра і ду­ми це щось ні­би од­не ці­ле і не­роз­луч­не, як той не­роз­луч­ний з бан­ду­рою ко­зак-баи­дур­ник, то, як спі­ва­є­ть­ся в ду­мі з тою на­звою, вмі­раю­чи хо­че, щоб бан­ду­ра гра­ла йо­му і пі­сля йо­го смер­ти й че­рез це га­дає по­кла­сти її на свою мо­ги­лу, щоб „ві­тер по сте­пу про­лі­тав", щоб „стру­ни бан­ду­ри за­чі­пав" та щоб „жа­ліб­но жа­ліб­нень­ко грав-внгра­вав"...

Ми цим зов­сім не хо­че­мо ска­за­ти, щоб Ка­пе­ля замк­ну­ла се­бе в рам­ці ви­ключ­но су­то коб­зар­сь­ко­го ре­пер­туа­ру. На­впа­ки — ми є при­хиль­ні то­го, щоб на бан­ду­рах гра­ти її чис­то кля­си­чиу му­зи­ку не тіль­ки ук­ра­їн­ських ком­по­зи­то­рів, але і най­біль­ших му­зич­них ге­ні­їв сві­ту. Але до­дав­ши до сво­го ре­пер­туа­ру хоч би, ска­жім „Ду­му на смерть Бо­гда­на Хмель­ни­цько­го (..За­жу­ри­ла­ся Хмель­ни­цько­го сі­дая го­ло­ва") або Ду­му про Олек­сія По­по­ви­ча („Ой, по Чор­но­му мо­рю") чи ще яку ін­шу зі стар­шо­го або мо­лод­шо­го цик­лю дум. Ка­пе­ля на цьо­му ли­ше ви­гра­ла б скрі­пив­ши свою на­зву бан­ду­ри­стів, бо ду­ма це, так би мо­ви­ти, є і плоть від пло­ти і кость від кос­ти від бан­ду­ри. Ду­же мож­ли­во, то під боль­ше­ви­ка­ми, де пов­ста­ла ця Ка­пе­ля, не віль­но бу­ло спі­ва­ти дум, особ­ли­во тих, де ос­пі­ву­є­ть­ся на­ша рід­на геть­ман­сько-ко­за­цька тра­ди­ція, від­ро­джен­ня якої, до ре­чі ска­за­ти, так бо­ять­ся і мос­ка­лі і по­ля­ки — й че­рез це Ка­пе­ля не має їх у сво­їм ре­пер­туа­рі, ко­ли су­ди­ти по її аль­бо­му пла­ті­вок. Все ж вар­то бу­ло б до­да­ти до ньо­го хоч од­ну ду­му й по­ка­за­ти сві­то­ві один з най­більш ори­гі­на­ліьних вия­вів на­шої на­род­ньої твор­чо­сти, хоч­би й в ско­ро­че­нім та змо­дер­ні­зо­ва­нім ви­гля­ді. Ду­ма не сміє пі­ти в за­бут­тя ра­зом з оді­йшов­ши­ми у віч­ність та­ки­ми її ви­ко­нав­ця­ми, як Гнат Гон­ча­рен­ко, Ми­хай­ло Крав­чен­ко, Пав­ло Га­щен­ко та ін­ши­ми слі­пи­ми бан­ду­ри­ста­ми, що спі­ва­ли ду­ми у їх ма­буть най­біль­шій пер­віс­ній чис­то­ті. На жаль, на­ші мо­ло­ді коб­за­рі Ка­пе­лі вже їх не чу­ли, за­те пев­но на­со­ло­джу­ва­лись мо­дер­ним ви­ко­нан­ням дум од­но­го з кра­щих слі­пих коб­за­рів — Іва­на Ку­че­рен­ка, а мо­же ма­ють і їх за­пи­си у сво­їй му­зич­ній біб­ліо­те­ці. Ко­ли ні, то мо­же би вда­лось де роз­до­бу­ти за­пи­си Фі­ля­ре­та Ко­лес­си *), і дру­ко­ва­ні в збір­ни­ках Нау­ко­во­го чи інак­ше, а вар­то би Ка­пе­лі ви- і Т-ва ім. Шев­чен­ка, у Льво­ві. Так і йти по­між лю­ди й з на­шою ду­мою. І вра­зи­ло нас і те, що на ці­лий аль­бом з пла­тів­ка­ми, не бу­ло ані од­ні­сінь­кої пла­тів­ки з чис­то ін­ст­ру­мен­таль­ною му­зи­кою. Хоч з не ду­же склад­но­го, що­до тех­ні­ки су­про­во­ду Ка­пе­лі, тяж­ко су­ди­ти про її ін­ст­ру­мен­таль­ні мож­ли­во­сти та са­мий факт, що Ка­пе­ля вже так дов­го іс­нує го­во­рив би за те, що во­на на­пев­но мог­ла б за­гра­ти і склад­ні­ші ін­ст­ру­мен­таль­ні ком­по­зи­ції й тим по­ка­за­ти сві­то­ві тех­ні­ку та вір­ту­оз­ність сво­їх бан­ду­ри­стів-мнстців. Бо ж на­віть в ста­рі геть­ман­сько-ко­за­цькі ча­си бан­ду­ра не вжи­ва­лась ви­ключ­но ли­ше до су­про­во­ду пі­сень та дум. Слі­пі коб­за­рі з 19 сто­літ­тя збе­рег­ли нам і чис­то ін­ст­ру­мен­таль­ні на­родні тво­ри як от „Ду­доч­ку" „Ода­роч­ку", „Гай­ду­ка", різ­ні „Ко­зач­ки" то­що. В 1902 ро­ці, з Хар­ко­ві, на XII ар­хео­ло­гіч­но­му з'їзді, слі­пі бан­ду­ри­сти гра­ли гур­том і дея­кі тан­ці. Ми осо­би­сто чу­ли в Ох­тир­ці (на Хар­ків­щи­ні) в 1911 ро­ці, як чо­ти­ри бан­ду­ри­сти (Іван Ку­че­рен­ко, Пав­ло Га­щен­ко, Пет­ро Древ­чен­ко та Іван Га­ма­лія) так тну­ли „Гор­ли­ці", що аж пуб­ли­ка по­ча­ла при­тан­цю­ву­ва­ти. А вже про ви­дю­щих коб­за­рів по­чат­ку XX ві­ку й го­во­ри­ти не при­ходнть­ся. І вчи­тель ху­дож­ньо-про­ми­сло­вої шко­ли в Мир­го­ро­ді, Опа­нас Сла­стьон, і інж. Гнат Хот­ке­вич, і вчи­тель спі­ву в од­ній з гім­на­зій і в Мо­ск­ві, ку­бан­ський ко­зак Ва­силь Шев­чен­ко, і вчи­тель гім­на­зії в Зо­ло­то­но­ші, Ми­ко­ла До­мон­то­вич (справж­нє при­зві­ще М. Зло­бин­ців) і ав­тор цих ряд­ків — то­ді сту­дент уні­вер­си­те­ту — і чи­ма­ло ін­ших ви­дю­щих коб­за­рів гра­ли та­кож й ін­ст­ру­мен­таль­ні на­род­ні тво­ри або й влас­ні склад­ні­ші ін­ст­ру­мен­таль­ні ком­по­зи­ції. Те са­ме тре­ба ска­за­ти й про Пер­шу Ка­пе­лю Коб­за­рів за ча­сів від­ро­дже­ної Геть­ман­щи­ни, в ре­пер­туа­ри якої бу­ли і чис­то ін­ст­ру­мен­таль­ні ком­по­зи­ції, як от „Го­пак" — Мар­ка Кро­пив­ни­цько­го (бать­ка Ук­ра­їн­сь­ко­го На­род­ньо­го Те­ат­ру що: грав на бан­ду­рі й про­бу­вав її удо­ско­на­ли­ти), „За­по­рі­зький Марш" — ав­то­ра цих ряд­ків та ін­ші ін­ст­ру­мен­таль­ні тво­ри. От­же вже за Геть­ман­щи­ни Пер­шою Ка­пе­лею Коб­за­рів бу­ло за­по­чат­ко­ва­но від­ро­джен­ня і чис­то ор­ке­ст­раль­но­го і коб­зар­ст­ва.

Ми вва­жає­мо, що Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів ім.Шев­чен­ка ли­ше ви­гра­ла б, як­би до сво­го ре­пер­туа­ру до­да­ла ще й ін­ст­ру­мен­таль­ні ком­по­зи­ції, як та­кож со­льо­ві ін­ст­ру­мен­таль­ні точ­ки в су­про­во­ді чи без су­про­во­ду Ка­пе­лі, де кра­щі її ми­ст­ці-коб­за­рі блис­ну­ли 5 сво­єю вір­ту­оз­ні­стю.' Цим Ка­пе­ля на­бу­ла б різ­но­ма­ніт­но­сти, яку так люб­лять аме­ри­кан­ці. Тре­ба ска­за­ти й те, що, як нам зда­є­ть­ся, аме­ри­кан­ська кон­цер­то­ва пуб­ли­ка ма­буть більш ці­ка­вить­ся ін­ст­ру­мен­таль­ним, ніж во­каль­ним мис­тецтвом. От на всю Аме­ри­ку іс­нує ли­ше дві ста­лих опе­ри, то­ді, як сим­фо­ніч­ні ор­ке­ст­ри іс­ну­ють в кож­нім біль­шім аме­ри­кан­ськім міс­ті, а по ве­ли­ких міс­тах то й по кіль­ка сим­фо­ніч­них ор­кестр. Що ж до хо­рів, то й най­кра­щих з них ма­буть за­ма­ло, щоб за­до­воль­ни­ти ви­мо­ги ту­теш­ньої пуб­ли­ки. От обид­ва хо­ри Дон­ських Ко­за­ків во­зять з со­бою тан­цю­ри­стів. На­віть і наш слав­ний хор Ко­ши­ця мав з со­бою ще й ро­сій­ську опе­ро­ву спі­вач­ку Сло­бод­скую та ко­ро­ля ро­сій­ських че­лі­стів Бє­ло­усо­ва, як йо­го зва­ло­ся в про­гра­мах хо­ру. То ж з ви­ще ска­за­но­го ви­хо­ди­ло б, що Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів ви­сту­паю­чи ще й з чис­то ін­ст­ру­мен­таль­ни­ми тво­ра­ми на­пев­но на то­му тіль­ки зис­ка­ла б.

Нам особ­ли­во по­до­ба­лась оди­но­ка но­ва для нас пі­сня про Тю­тюн­ни­ка. В ній ав­тор її му­зи­ки, п. Ки­та­стий, вия­вив се­бе ще й та­ла­но­ви­тим ком­по­зи­то­ром! Це бо­йо­ва пі­сня, пов­на бра­ву­ри, од­чай­душ­но­сти, ко­за­цько­го зав­зят­тя, та вза­га­лі всьо­го то­го, що є вия­вом на­шої не­вмі­ру­щої ко­за­цької сти­хії. На­віть боль­ше­ви­ки не в ста­ні бу­ли її ви­ко­рі­ня­ти сво­їм спе­ци­фіч­ним ви­хо­ван­ням на­ро­дже­ної під ни­ми на­шої мо­ло­ді або тої її час­ти­ни, що при­йш­ла на світ пе­ред при­хо­дом боль­ше­ви­ків. То­му най­кра­щий - до­каз — цей му­зич­ний твір п. Ки­та­сто­го. Во­на збу­джує по­чут­тя, що єд­нає нас з по­чут­тям на­ших ко­за­цьких пред­ків, во­на за­хо­п­лює та по­ри­ває до чи­ну, до бо­роть­би. Та­ких пі­сень — по­дай нам Бо­же!

На жаль, ми не мо­же­мо те ска­за­ти за осо­бу, яку сво­єю му­зи­кою уві­ко­віч­нив п. Ки­га­стий. Чи йо­му на­ле­жать і сло­ва ці­єї піс­ні — ми не знає­мо. Але в од­нім пев­ні, що їх ав­то­ро­ві ма­буть не­ві­до­мо, що ота­ман Тю­тюн­ник на­ле­жав до вій­ська ота­ма­на Гри­го­рі­ї­ва, що як­раз був про­ти ота­ма­на Пет­лю­ри. Як і чи­ма­ло ін­ших ота­ма­нів, по­тім пе­ре­йшов до Пет­лю­ри. Ко­ли ж Го­лов­ний Ота­ман ви­ї­хав до Поль­щі, Тю­тюн­ник з решт­кою вій­ська, що не хо­ті­ло зго­ди­тись на лас­ку Поль­щі, пі­шов у Зи­мо­вий По­хід, а піз­ні­ше пе­ре­йшов до боль­ше­ви­ків і в од­но­му з про­па­ган­див­них боль­ше­ви­цьких філь­мів грає ро­лю „пет­лю­рів­сь­ко­го" ота­ма­на. Прав­да, він йшов на Ки­їв, як спі­ва­є­ть­ся в піс­ні, а зай­шов під міс­теч­ко Ба­зар й за­вів ту­ди на смерть цвіт на­шо­го ко­зацтва де од­них ростріляниx бу­ло 359 стар­шин і ко­за­ків, цих справж­ніх ге­ро­їв і ли­ца­рів на­шо­го від­ро­дже­но­го ко­зацтва. Зна­йо­мий осо­би­сто ав­то­ро­ві цих ряд­ків — ми піз­на­ли йо­го, ко­ли в 1919 ро­ці, кон­цер­тую­чи на фрон­ті, да­ва­ли кон­цер­ти і для йо­го час­ти­ни. — Тю­тюн­ник був справ­ді хо­роб­рим та бо­йо­вим ота­ма­ном. Але чи вар­то з то­го ро­ду боль­шевн­цьки­ми пе­ре­біж­чи­ка­ми ви­хо­ди­ти між лю­ди й на них ви­хо­ву­ва­ти на­ше мо­ло­де по­ко­лін­ня. Ми­мо­во­лі на­про­шу­є­ть­ся по­рів­нан­ня до піс­ні про Са­ву Ча­ло­го. І Са­ва Ча­лий був „ко­за­кам на сла­ву" та, зра­див­ши Ук­ра­ї­ну, він зна­хо­дить смерть з рук сво­їх ко­за­цьких по­бра­ти­мів і трак­ту­є­ть­ся в ній як зрад­ник.

В цій піс­ні зга­ду­є­ть­ся й про Пет­лю­ру. На жаль, че­рез не зов­сім ви­раз­ну дик­цію тяж­ко бу­ло ро­зі­бра­ти по­що ав­тор піс­ні про Тю­тюн­ни­ка дав згад­ку про Го­лов­но­го Ота­ма­на. Як ві­до­мо, Пет­лю­ра ні в Зи­мо­вий По­хід, ні в по­хід „на Ки­їв" з Тю­тюн­ни­ком не хо­див й був то­ді в Поль­щі, ко­ли по­га­но вбра­ні, на­пів бо­сі, го­лод­ні і по­га­но оз­броє­ні ко­за­ки, за ве­ли­ких сні­гів та мо­ро­зів, йшли на пев­ну смерть. А сам Тю­тюн­ник, лаш­тую­чись до по­хо­ду хва­лив­ся, що “як пов­стан­ня вда­сть­ся то не­ві­до­мо хто бу­де го­лов­ним ота­ма­ном, а Пет­лю­ру й зов­сім не пус­ти­мо на Вкра­ї­ну".

Як­що сло­ва до цеї піс­ні бу­ли скла­де­ні під боль­ше­ви­ка­ми, то не го­во­рить тіль­ки за те, що її ав­тор, як і вза­га­лі усе на­ше мо­ло­де по­ко­лін­ня, що ви­рос­ло і ви­хо­ва­ло­ся під ни­ми не знає або знає ду­же ма­ло за на­ше не­дав­нє ми­ну­ле. От­же, ні з бо­ку іс­то­рич­ної прав­ди, ні з бо­ку ба­жан­ня за­хо­ва­ти кра­щі тра­ди­ції на­шої ви­зволь­ної бо­роть­би кра­ще не ви­хо­ди­ти з то­го ро­ду ота­ма­на­ми по­між ши­ро­кі лю­ди. Коб­за­рі все бу­ли но­сія­ми на­шої ли­цар­сько-ко­за­цької сла­ви. Во­ни бу­ди­ли на­рід, ос­ві­дом­лю­ва­ли йо­го та впли­ва­ли на йо­го ви­хо­ван­ня в ду­сі на­ших світ­лих тра­ди­цій. Чи ж ми ма­ли б ви­хо­ву­ва­ти мо­ло­де по­ко­лін­ня на при­кла­дах чиль­нішнх лю­дей, які, хоч би й як лю­би­ли Ук­ра­ї­ну та фак­тич­но більш при­слу­жу­ва­лись Мо­ск­ві та Поль­щі? На­ша ви­зволь­на бо­роть­ба ли­ши­ла у мно­го­цін­ну ду­хов­ну спад­щи­ну ти­ся­чі дійс­них ге­ро­їв і дійс­них ли­ца­рів, які че­ка­ють на за­слу­же­не уві­ко­віч­нен­ня їх­ньої світ­лої пам'яти та їх­ніх дійс­но ге­рой­ських вчин­ків. По справж­ніх ге­ро­ях пі­зна­вай­мо й тво­рі­мо справж­ню ду­хов­ну ве­лич Ук­ра­їн­сь­ко­го На­ро­ду й на них ви­хо­вуй­мо на­шу мо­лодь. Зреш­тою, нам зда­є­ть­ся, то спі­ва­ти про Тю­тюн­ни­ка то зна­чить зне­ва­жа­ти світ­лу пам'ять 359 справж­ніх ге­ро­їв і ве­ли­ких ди­на­рів Ук­ра­їн­ської Зем­лі, що, не зва­жаю­чи на те, що їм обі­ця­лось по­ми­лу­ван­ня, во­лі­ли вмер­ти, ніж пі­ти на служ­бу до гно­би­те­лів сво­го на­ро­ду.

Пи­ше­мо цих кіль­ка уваг з ба­жан­ням ще біль­ших ус­пі­хів у мис­те­цькій пра­ці Ка­пе­лі та ще біль­шої від неї ко­ри­сти для Ук­ра­ї­ни. На тлі на­шо­го по­лі­тич­но­го роз­бит­тя та роз'єднаного об'єднання, від яко­го за­но­сить по­га­ним пар­тій­ним ду­хом по­лі­тич­ної спе­ку­ля­ції над свя­тою спра­вою дійс­но­го щи­ро-бра­тер­сь­ко­го об'єднання, на тлі на­шо­го цер­ков­но­го роз­бит­ті і на­віть роз­бра­ту се­ред на­ших нау­ко­вих ус­та­нов — Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів ім. Та­ра­са Шев­чен­ка є од­ним з най­більш по­зи­тив­них чин­ни­ків на­шо­го жит­тя на чу­жи­ні, з яким мо­же­мо, не чер­во­нію­чи, по­ка­за­ти се­бе пе­ред ши­ро­ким сві­том. Та Ка­пе­ля Бан­ду­ри­стів — це не тіль­ки до­б­ре мис­те­цьке ті­ло, але і мо­гут­ній за­сіб про­па­ган­ди на­шої са­мо­обо­рон­ностн та на­ціо­наль­ної ок­ре­міш­но­сти. Тож, ні в Аме­ри­ці, ні в Ка­на­ді, ні по ін­ших роз­мі­щен­нях на­шої емі­гра­ції, не сміє бу­ти та­кої ук­ра­їн­ської ро­ди­ни, що, маю­чи гра­мо­фо­на, не ку­пи­ла б цьо­го аль­бо­му пла­ті­вок Ка­пе­лі. Кож­ний, ко­му до­ро­га ук­ра­їн­ська куль­ту­ра, му­сять до­по­мог­ти як най­скор­ше роз­ку­пи­ти їх і тим при­ско­ри­ти час на ви­пуск но­во­го аль­бо­му, з но­ви­ми пі­сня­ми, з но­ви­ми ком­по­зи­ція­ми, що бу­дуть — ми в ньо­му пев­ні — ще більш ці­ка­ви­ми та ще кра­ще ви­ко­на­ни­ми. А по­ки­що як най­га­ря­чі­ше ві­тає­мо цей цін­ний вклад у на­шу куль­ту­ру, а са­мій Ка­пе­лі Бан­ду­ри­стів ба­жає­мо — дов­го­го та слав­но­го ві­ку.

Ва­силь Ємець

Го­ли­вуд, Ка­лі­фор­нія.

Газ. Ук­ра­їн­ський Ро­біт­ник, США

17.11.1950

*) Фі­ля­рет Ко­лес­са „Ме­льо­дії Укра­їн­ських На­род­ніх' "Дум". Се­рія І. (Ма­те­рія­ли до ук­ра­їн­ської ет­но­льо­гії XIII) Львів. 1910. Се­рія II. (Ма­те­рія­ли до ук­ра­їн­ської ет­но­льо­гії XIV) Львів 1913.